16 лютого Школа Українознавства при Церкві-Пам’ятнику Св. Андрія вітала почесних гостей. А саме – директора музею ім. Патріарха Мстислава п. Наталію Гончаренко та архівіста і деригента церковного хору п. Михайла Андреця, які підготували та провели з учнями пізнавальні лекції-занняття, присвячені темі української еміграції.
Молодші школярі мали можливість уявити себе мандрівниками – пасажирами корабля далекого плавання. Діти міркували над тим, які найнеобхідніші і наймиліші серцю речі вони б взяли із собою у далеку дорогу до невідомої землі. З цікавістю поглядали на зачинену валізку, яку принесла п. Наталя, і очікували моменту, коли ж вони побачуть її вміст. А валізка мала у собі найдорожче, що може везти людина, покидаючи рідну землю і прощаючись із краянами, зокрема - фотографії близьких людей, записну книжку з їхніми адресами, Біблію, вишиту сорочку та рушник...
Та не просто вирушити за кордон без паспорта. Отож, як справжні мандрівники, молодші школярі мали подбати про всі необхідні документи. Діти із задоволенням малювали свої автопортрети, які слугували «фотографіями» для саморобного паспорта, вписували в ньому своє ім’я та прізвище, дату народження та громадянство; витинали з паперу різноманіті візерунки вишивок і прикрашали його. Після того, як п. Наталя поставила печатки у дитячих «паспортах», на яких також був зображений тризуб, усі встали до загальної знимки. Подякувавши гостям за цікаву розповідь, молодші школярі ще довго показували один одному свої документи і обговорювали почуте.
Учні середніх та старших класів довідалися про причини української еміграції у різні роки, про нелегкий спосіб переправи через океан; намагалися уявити, як це – розпочинати нове життя на новій землі з майном, яке вміщається в одну чи дві валізи, до того ж - не знаючи ні чужої мови, ані звичаїв... На основі копій архівних документів школярі мали можливість прослідкувати долю реальної людини, Олексія Балабаса, який вирушив у далеку дорогу в 1919 році, побував у Константинополі, жив у Празі та Німеччині і врешті решт у 1950 році опинився у Чикаго. Вони детально відслідковували переміщення цього чоловіка, вивчаючи його паспорт, печатки та записи у ньому.
Старшокласники із подивом слухали розповідь про телеграф - тодішній спосіб пересилання інформації на віддалі з допомогою азбуки морзе і порівнювали його з сучасними можливостями, зокрема – із текстовими повідомленнями з допомогою телефону. Також підлітки замислились, розглядаючи архівну копію сторінки газети «Свобода», виданої у 1904 році. На ній зображений робітник, що стоїть на березі Американської землі на фоні фабричних димлячих труб. Чоловік пильно вдивляється у далечінь, неначе намагається розгледіти за океаном рідну землю. А по той бік океану зображене те, за чим тужить його душа – духовні символи українського народу та символи освіти: церква, Тарас Шевченко та його «Кобзар», вінок і музичний інструмент, сувій пергаменту та гусяче перо, козацька шапка і булава... Зображений угорі ангел немов символізує, що серцем і душею цей чоловік завжди з Україною...
На завершення п. Михайло заспівав присутнім пісню, записану 1986 року від своєї мами Анни, яку вона вивчила від Магдалили Костевіч Андриц з села Боська (пол. Besko), повіт Сянік, Польща. У цій пісні дівчина-емігрантка оплакує свою долю:
Далисьте мя, мамцю, за море шерокой.
Далисьте мя, мамцю, за море шерокой.
А терас плачете,
А терас плачете,
Же мя не видите.
Не плачте, мамусю, бо я г Гамериці.
Не плачте, мамусю, бо я г Гамериці.
Робю на таляри,
Робю на таляри,
Г Невйорской фабриці.
Г Невйорской фабриці ниткі ся торгают,
Г Невйорской фабриці ниткі ся торгают,
А мене молоду
А мене молоду
Слези залівают.
Г Невйорской фабриці шихти вотробяю,
Г Невйорской фабриці шихти вотробяю,
А як їх вотробю
А як їх вотробю
Поїду до краю.
Пісня навіяла спогади вчительці української мови і літератури п. Ярославі Данищук, яка розповіла історію своєї рідні, представники якої виїхали під час першої хвилі еміграції напочатку ХХ століття. П. Ярослава закликала учнів підтримувати українство в еміграції і передавати мовні, культурні та духовні скарби свого народу наступним поколінням.